як сяк-так прибралась. Тут й панянки висотались на добридень поклонитись.
— А що ж ви, панянки, — заговорила учителька, — готові? Підем до костьола.
— А не до церкви? — поспитала Мася.
— Так й видно, що хамка! — гримнула Печержинська, — що простачка! Так і видно! Ах ти, попівно — попівно! Що мені з тобою робити, що чинити? Чи я тобі не казала? Чи я тобі не наказувала? Klęcz[1] зараз!
Стала Мася на колінка, не знаючи за що, а Печержинська пішла далі: — Щоб ти мені й бровою не моргнула в ту сторону, де хамська божниця стоїть! А то вже битиму…
Грядом сльози котились Масі з очей й річками по грудях текли, аж ставочок став на помості, що й у дві ложки не забрати. Тут до костьола задзвонили.
— Вставай! — гукнула учителька, — та піди вмийся; до костьола, хамко, підеш.
Знялися всі й пішли. Печержинська дала Масі польську книжку в руки, навчила хреститись по-католицьки й наказала дивитись на старшу між ними панянку, дочку одного благочинника.
— Що, — казала Печержинська, — вона робитиме, й ти роби.
З її прикладу Мася простягла руку до якоїсь посудини, що стояла в костьолі коло дверей, й мазнула собі по чолі. І як здивувалась, почувши мокре! Їй й в голову не приходило, що то свячена
- ↑ Ставай на колина, або: оклякни.
