всяка птиця ходила й ті гуси, що носом ворота підкидають.
Та знать на вітерець збіралось, бо одна попала шлею в зуби й почала термосить, аж бричка скрипіла. — „Аса! аса-ля!“ — хтось гукав дерзким голосом. Та й знов: „Масю, піди-но! он бач — шлею рвуть!“
На сей гук побігла дівчина через подвірря, — наче б яка шляхтянка. На Поділлю єсть спадки тої давньої гонористої шляхти, що „nie pozwalam“ в сенаті гукала. Тепер вона звелась: й мову свою шляхетську забула, й віри відцуралась — словом, як там кажуть, та-ж свита, та не так зшита. В своїх звичаях вони задержали — цілувать дівчат в руки й де-які слова: „проше“, „добрий вечур“, „добридзень“, „па́дам до́ нукг“ й ще де-які, та й годі. Сим тільки вони й відріжняються від Подолян-Русинів, та ще одежиною: мають желетки то-що, а жінки завязують голову в хустку із купром — от трохи так, як Київські міщанки; мають шляфроки — свого крою одежина, й в спідницях ходять та в черевиках; не носять також коралів. Русинки ж там завиваються в намітки, в коралях вся краса й багатство, ходять в запасках то-що. Дівчата Русначки заплітаються там в дрібниці й в кожної сорочки з поликами, а шляхетські дівчата, чи просто шляхтянки, в дрібниці не заплітаються, а в ріжки, и поликів ні на́ очи. — Отака й то дівчина була, що побігла через подвірря шлею боронити: просто в спідниці, в сорочці з виложистим коміром з шляркою, й заплетена в ріжки, на шиї мала низку перел, й боса.
