пані-матка й здогадалась, що він хотів щось сказати, й запитала:
— Що ти хотів говорити?
— То я собі так, — озвавсь Митро.
— Та говори-бо, чого ти?
— То я.... теє.... то я так собі, — каже хлопець, чухаючись.
— Та кажи-бо!
— Їдьмо до-дому! — каже Митро.
— От тобі й дурень, — озвалась пані-матка. — А Мася ж?
— Возьмім до-дому, — каже Митро.
— А для чого ж ми возили її сюди?
— Та що! — каже Митро. — Бачите, їмость, — додав, — вас у нас в селі всі поважають, бо ви таки найстарші між жінками, — сказано: попадя, пані-матка, всьому селу мати; й ви не держите мужички за ворітьми, а тут сами на сонці печетесь. Їдьмо! тут нема правди. Й коні тупають, — далі каже, — муха, значить, тне.
Не мала пані-матка часу відказати на сю орацію, бо надійшла молодиця звідкільсь, така роскішна з себе, та румяна, в швабській сорочці, в цицовій спідниці й на голові хустка здорова замість намітки. Се знак, що вона коли не некрутка, то покритка.
— Чи не до учительки? — поспитала вона й якось так глянула на Масю, наче почувалась старшою за ню.
— До учительки ж, — озвалась пані-матка.
— Нема в-дома, — відказала молодиця, — ще
