— Вже почали? — гукнув тато з покоїв.
Та Антосьо не чув. Він тільки вчистив Масю, то так і чкурнув з хати. А сонечко вже заходило. Поки Антосьо справився з сестрами, всі хлопці довідались, що він приїхав. Були й такі, що не вірили, аж поки самі не побачили, як він вертався з поля з матір'ю.
— Антосьо йде! — стали кричать. І вискоком за бричкою — та не пішки, а все верхами на хворостині, та ще й загнуздавши її, бо коні все цугові[1], щоб не здурила, не побила. А на що ж так батюгою підтина? — Е! не знаєте ви! Щоб лучше басувала. — Аж ко̀піт збили дорогою. Антосьо мов би духу коням піддав, бо всі тащать такими герцами, що мабуть і під самим гетьманом лучшого коня не бувало.
Куди ж вони їдуть, молоді лицарі?
Просто дорогою за Антосьом. І як він повертав у подвірря, хлопці гукали:
— А чи вийдеш?
— Побачу, — відказав той, і серце йому задріботіло в грудях, як тільки в такім віку й може.
— А як думаєш — вийде? — питали хлопці один одного, як Антосьо пішов до хати.
— Може вийде, а може й ніт.
— Пождім його, та тим часом і коні попасемо!
— Ну добре, — заговорили й поставили свої коні в ряд, повстромлявши голови їх у пліт. Другий споришу нарвав, посипав перед конякою: „їж,
- ↑ Цуговимми називають подоляне тих коней, що годяться в коляску… — Прим. авт.
