От і прийшов він на батьківщину; все згадалось і замісць гніву покотились сльози.
— Й Бога не боїтесь і людей не соромитесь, — сказав Антосьо Тимосі; а Тимоха:
— Ты што мнѣ за указчикъ? Вонъ!
— Вонъ? безсумленний! маму з хати виганяти!
— Вонъ! — гука Тимоха.
— Я піду, — каже Антосьо, — але й ти чорта з'їси, що будеш в Солодьках!…
— Ваше преосвященство! памилуйте! — почав Тимоха глузувати та все кланяється.
— Не смійтесь! не глузуйте! та й на дядька не дуже духвайте! Вже в Синод з прошеніями на його так дорогу втерли, як перед Зеленими Святами до Балти. Лиш не видно, як кишнуть. Тоді розлічимось.
— Ну! ну! разлічимось, а тепер… — та й замовк. І Антосьо нічого не казав. Помовчали обидва, й Тимоха почав: — дывне дило! выгнавъ сволочь, а другой и претендуетъ: зачѣмъ мать обижаешь?
— Сам же ти сволоч, — озвавсь Антосьо. — Ти волоцюга, приблуда! Чого тебе чортяка приніс сюди! Чого втисся між заволоки між сволоч? Іди туди, де не сволоч!
— А ти во̀н куда іди, — гукнув Тимоха, схопивши Антося за плечі, й виштовхав аж на двір, ще й собаками затравив. Щоб не Орися, то були-б порвали; та вона обігнала його, й стали собі — брат з улиці, а сестра з подвірря — та й не наговоряться.
— Горе-ж тобі, сеструню! — закінчив Антосьо.
