— Чому-ж було не сказати? — заговорила панія.
— Та я й згадував колись, тільки не для того, щоб просить, — говорить пан-отець і, як заєць між хортами, так позира на субе́сідників, немов питає очима: хіба се що?… немов каже: така й моя мати була, така й теща, така й жінка, така й дочка вдалася. Й баба, пра́баба така-ж була, то чого-ж тут?… А серце йому так і тьохка, наче яке лихо віщує. О. Гервасій нічого так не боявсь, як Божої кари за недолю дітей; і неба їм прихилив би, та був тяжко лінивий, то все відкладав та й відкладав.
— Я думаю, — почав далі пан, — що ваша дочка й по-польськи не вміє?
— Та ні ж, — каже пан-отець.
— Се мені не диво, — заговорив пан, — ви нігде не буваєте, нічого не бачите, що в світі діється, як й діди ваші, — то й дочку свою провадите, як вони своїх. Тепер не той світ настав: тепер як по-польськи не вмієш, то куди? Ні на торг, ні в гості… Ось подивіться! — Й почав вилічувати попа за попом, що дітей повіддавали в науку до ляшок та до ляхів й дома балакають все лиш по-польськи. — То чого-ж ви ждете? — додав. — Хочете, щоб ваші дочки й посивіли в дівоцтві? Кого-ж Бог каратиме за їх недолю?
Спроквола добіраючись, заплутав пан-отця, як павук муху.
— Спасибі вам, — заговорив він, а сам як не плаче, — спасибі вам за добре слово! — й по-
