— Я! я близько! Я навіть бував у них.
— А! мелнику-голубчику! ходи ж сюди!
— Ще й ситник знає, — озвавсь Собальський.
— Ситнику! ситнику! — почали кричати, — де ситник?
— А чого ти, чорногузе, хочеш? — озвавсь той, що ситником прозивали.
— Чи не маєш підситка доброго? продай!
— Проси Струцького! — озвавсь він. Струцького прозивали решітникомъ.
— Та ні! — озвавсь решітник, — то треба справки навести! ходи сюди!
Так зібрались всі, й почав в сам-перед Собальський: багатенькі, — каже, — нічого сказать; мати добра, менша Орися тож нічого; а Марія така ляшка, що ні слова по нашему не скаже.
— Ну, валяй її по-боку! — заговорив кобилка.
— Та вона таки й не піде за нашого брата. Насватувавсь якийсь київський, та вона, кажуть, такою чимерицею попоштувала, що чхатиме, доки не вмре: книшем назвала, розсказують люде, а до самого й говорити не хотіла.
— Та ся на бік; а Орина?
— Була нічого, а тепер, кажу вам, не знаю, — а Текля ще недоліток.
— На ж тобі, пиши, а ми за тобою, — кажуть Собальському. Собальський взяв папір, крикнув на Німця, щоб дав каламар і думає: „я-ж вам тепер віддячу: було не сміятись!“ Та й черкнув псрвий: „согласен без взятія“. Се значить, що згоджується взять парафію без панянки. Черкнув і відступився від стола. Тоді по колії підходили й другі, й ко-
