— Коло якого-небуд хапокниша я запобігала б! Ге! бач, чого забагається!
— Эй дочко! схаменися! Що тобі такого, що так цензоруєш людських дітей? Хіба ж ти дідичка сама? Хіба твій батько не піп був?
— Та що з того?
— Чого ж ти така думна? чого погорджаєш поповичами? кого ти ждеш, кого сподієшся? чи не з отих голодрабців кого, що так звиваються коло тебе?
— Я нікого не жду, але й за поповича не піду: ні стати, ні сісти, ні слова сказати не вміє, а я б пішла!
— Ей дочко! ей дочко! побачиш-побачиш!
— Добре, добре, побачу! ідіт лиш собі, лягайте отам, то мені лекше буде.
— Осуда ти моя, нещастя ти моє — не дочка, — сказала мати й вийшла в пекарню дати пораду тим курам, що порізали. Орися там уже була; й Текля коло неї щось шупорталась.
Зоставшись сама, Мася взяла польську книжку, оклякнула й почала вичитувати польські молитви.
Оттак не один богослов з облизнем поїхав. Лучалось і до Орисі, та старий звичай на заваді стояв:
— В мене всі дочки рівні, — відказувала стара, — на вибір їх не маю; коли хочете, беріть старшу.
Та старшої ніхто не хотів, і вона ні за кого не хотіла; та з-за неї й Орися сиділа. Людські дочки вже діточками батькам своїм кланялись, а сироти сидять та й сидять, ніхто й не крюкне.
Ще поки Мася молодша була, то хоч вередлива
