кімнату. Ми вибрали кімнатку, розложились і віддали портієрови паспорти. Взявши паспорти, він сказав до нас шепотом, що добре булоби дати по рублеви, то в полїциї без нїяких трудностий приймуть нас в зголошенях. Сї два рублї мав він дати за се, якомусь полїцийному урядникови. Ми так і зробили і заспокоївшись, стали відпочивати, по цїлоденному ходженю з клунками по Київі, бо вже вечоріло.
Розложившись в нашій готелевій кімнатцї дуже перетомлені, ми не мали охоти виходити того вечера на місто навіть на вечеру і без сего заснули твердим сном.
Нараз десь коло півночи загримав хтось сильно до дверий. Я зірвав ся отворив двері і побачив перед собою двох дужих жандармів. Ми мусїли іти з ними в „участок“ (до комісаряту полїциї). Хоч як ми випрошувались від сего не маючи найменшої охоти вилазити з ліжка о 1 годинї в ночи і швендятись до полїциї, наші представленя не помогли. Мусїлисьмо іти щось з пів милї тільки по се, щоби нас випитали в участку відки ми приїхали, тай за чим.
Ся нічна тяганина дуже дратувала мого Михайла.
— Коби-м був знав, що тут такі порядки — говорив він, — то бувби-м нїколи сюди не їхав; найби та Росія запала ся тут!
На полїциї сказали нам, аби ми завтра конче пішли до ґенерал-ґубернатора і просили о позволенє замешкати в Київі, бо инакше мусимо забирати ся відси до 24 годин. Такий був приказ щодо чужинцїв, бо тодї шалїла горяча революция.
На другий день рано по девятій годинї ми були вже коло палати ґенерал-ґубернатора. В прийомній сказав нам портієр, обвішений численними медалями, що ґенерал-ґубернатор не приймає. Ми постояли трохи і зійшли на долину. Там розбалакались з якимсь паньсковатим жидком. Він сказав, що ґубернатор приймає, але се залежить від
