Десь-колись попадалась менї в руки і наша руска книжка, як твори Шевченка, Федьковича, писаня Наумовича.[1] Сї книжки впливали завсїди якось дивно на мою душу. І так, коли читаю, бувало, таку книжку, то менї наче розвиднює ся в голові, робить ся якось легко, відрадно на душі… Але що з того, коли я Москаль!… Я хоть виджу, відчуваю, що мова наша гарна, солодка; що з того: я Москаль!… Я Москаль, і не хочу, не можу сю мову признати нашою… Я з тими, що їх 100 мілїонів; от хто я!… А тут вже й москвофільскі ґазети пишуть про мене. Григорій Купчанко, що в своїй газетї „Просвѣщеніе“ все лиш Росию вихваляв та славив, і він пише, що „староруска“[2] себто партия на Буковинї зростає в силу, бо прибуло до неї знов кілька тих а тих сьвіжих, молодих борцїв, до котрих причислив і мене. А се для мене, молодого така принада, що аж!… Такі люди знають вже, чим можна зловити молодого чоловіка: масними словами та похвалами. І чоловік тримає ся відтак їх як рипях кожуха, не знаючи й сам добре по що і на що.
Так і я тримав ся їх, та тримав ся доти, доки аж
Були в панотця раз гостї з Росиї, один професор ґімназияльний зі своєю жінкою. Панотець представив мене їм як твердого Буковиньского Москаля — „Ето наш русской чєлавєк“, каже, — і додав що я прочитав вже цїлу
- ↑ Наумович видавав часопись „Наука“ і писав зразу дуже гарно нашою мовою. Пізнїйше став кацапом, писав по московски і пішов відтак і сам в Росию, де й умер.
- ↑ В тих часах „старорусини“ не виявляли явно, що вони Москалї; вони послугували ся нашою народною мовою і тільки уживали етимольоґії. Однак теперішні бук. кацапскі перевертнї — то вже справдїшні Москалї (вони називають себе: „істинно русскі“). Вони зі школи „росийского амбасадора“ д-ра Дудикевича і ворожо виступають не тільки против Українцїв, але і против давнїйших „старорусинів“, тай поборюють їх у найпоганїйший спосіб. — Ред.
