В кімнаті Василь скинув з себе хутрову куртку й лишився голий до пояса. Він так завсіди пробував у хаті.
— Давай горілку.
Сергій розпакував чемодани й видобув пляшку.
— Це для тебе приховую, — сказав він.
Далі він запалив велику бензинову лямпу й біле світло облило їх обох — напівголого велетня й довгорукого недоростка. Вони сіли до столу. Василь нахильці пив горілку.
— Стара справа, — промовив він, дивлючись на Сергія, — стара, старезна…
— Пече?
— Пече, клекотить усередині, жене кудись, спокою немає! Скільки пам'ятаю себе — блукаю, і гидко мені. О, коли-б який дурень записував, де я був і що робив!
— А ще-ж жити довго, — зідхнув Сергій.
— Оце й воно! — Василь злегка стукнув кулаком по столі. — Матері його чорт! Як згадаю про дальше, так хочеться стати, руки в боки, — давай сюди швидче все гамузом, що там лишилось, — все приймаю на праву руку!
Пляшка вже спорожніла наполовину.
— А ти щасливий, — кивнув він на Сергія. — Тобі що? Ти тогосвітній, справжня людина ти, а ми — наволоч.
— Я щасливий?.. — посміхнувся Сергій, — в чому-ж те щастя?
— Е, та що казати! От літати обридло. Ще як війна була, то туди сюди, а як війни не буде, то змусять-же пасажирів чи пошту возити. Га? Як тобі подобається листоношею? Добра робота, ковінька йому в бік! Будь здоров!
