шиною? Бога, кажуть, немає, а самі в боженята пнуться.
Далі вони йшли мовчки. На околиці села, коли вони розходились, дядько Степан сумно сказав:
— Висипалась моя цигарка. Ех!
Васюренко простував до своєї хати, не зустрічаючи нікого по дорозі. Так само, як у степу, в селі було порожньо, тихо й пекучо. Він минав хати з зачиненими віконицями, з заваленими клунями, з дворами, порослими лободою. В повітрі був тільки задушливий пил, що повстав з-під ніг; ані брехіт собак, а ні рохкання свиней, ні людський гомін не хвилював того задушливого пилу; а спереду, на чистому обрію село вирізнялось, як намальована бездушна картина.
Коли він був уже близько хати, з бічної вулиці повільною ходою пройшла стара Кандзюбиха, простуючи до зборні. Там тепер зосередилось життя села. Аж зранку чоловіки з люльками, часом порожніми, жінки з дітьми лишали свої хати, де не було праці й хліба, де було моторошно з повільного вмирання, — і сходились до зборні. Там з дня на день точились одноманітні розмови про голод, про лиху долю, про те, що сіяти нічого й нічим, обговорювано новини, як що вони були, а коли ні, то й так обходилось.
Стара Кандзюбиха, якій було вже коло сотні років, теж що-дня одвідувала зборню. Там вона повчала молодиць та й чоловіків, коли ті її слухали.
Васюренко зайшов у своє подвір'я. Його хата була така стара, що її довелося підперти кілками, „взяти в рямці“, як сміявся небіжчик волосний писар. Поруч неї стояв напівзавалений льох, а клуню він давно вже продав на дрова за
