Колька повагом пішов попереду. Андрій Петрович з господарем узяли на руки Ксану — вона заснула.
Каганця поставили в кімнаті за шафою, щоб не видно було світла крізь віконниці. А не спав ніхто. Говорили пошепки, ступали навшпиньках. Господиня Марта Данилівна нервово посміхалася й улесливо питала Андрія Петровича, себе заспокоюючи:
— Та хіба ми буржуї? Вони теж розуміють, де буржуй. Гриша двадцять років служить…
Часом вона обурювалась на дружину:
— Чого ти мовчиш і ходиш? Ти душу мені виймаєш! Господи, що ти за людина!
Колька вартував біля вікна, дивлячись крізь щілину, і вряди-годи урочисто промовляв:
— П'ятеро… з рушницями… Звернули за ріг…
Він почував себе прекрасно й вигідно, виконуючи цей обов'язок: всі до нього прислухалися й мама не ґдирала його по дурному.
Раптом він гукнув:
— Троє! До нас! Уже на сходах!
Він не стримував своєї радости й бігав по хаті.
Цієї хвилини постукано. Колька метнувся відчиняти, але мати дала йому потиличника й пішла сама. Вона певна була, що повинна це сама зробити, зустріти, як господиня, і її серце, крім смертельного жаху, мимоволі сповнялося покірним, ба радісним почуттям перед переможниками, що їх не судять.
Поєднавши всі сили, вона ласкаво, кокетуючи трохи, спитала: