инше. І це єсть причина причин. Не можна продовжувати, треба починати. І то поки не прийшла зима. Зими Володимир Петрович боявся — йому здавалось, що вона вкриє і його намороззю, як дерево, де схолонули соки.
Коли фактично встановлено, що на городі хтось вночі копає картоплю, пані Оксана сказала:
— Володю, коли он покрадьот усю картоплю, то чим же ми кабанця будем корміть? Надо стерегти.
На Сірка покладатись не можна було. Сам Володимир Петрович мав сторожувати. Ввечері він узяв ціпок, накинув на плечі старе пальто й вийшов на город. Там, аж над парканом стояло три дуби. Під їхньою тінню поросла буйна трава й колючі будяки. Це було вигідне місце для сторожі, і Володимир Петрович тут засів.
Спати не хотілось. Незвичайні обставини, прохолода в бур'яні, ціпок поруч — змушували серце часом кидатись, як у мислівця на полюванні. Гаснули вогні будинків, одинока ознака минулого дня. Земля заснула міцно, без снів.
А потім над обрій зійшов місяць і вкрив землю блискучою ковдрою. Все потяглося млосно від місячного дотику й поклало поруч себе легеньку тінь.
Пройшли останні люди. Володимир Петрович стежив за ними з-за бур'янів. Ті люди видавались далекими чужинцями, легенькими утворами ночи й заколисаної землі.
Потім довго нікого не було. Аж ось підтюпцем через вулицю пробіг цуцик, назустріч другий, понюхали одне одного, почаклували хвостами і,
