Пріся впорядкувала своє волосся та, знову весела й пружна, запропонувала:
— Давай співати!..
Ганнуся стріпнулась і полохливо перепитала:
— Співати? Так… Я сама хотіла…
Вона схилилась на лікоть, щоб зручніше було співати.
Пріся почала.
Пісні були сумні й глибокі, як прірви. В них здебільшого говорилось про українських козаків, що або не знаходили своєї долі, або знаходили її в неприємному вигляді власної голови, наштрикнутої на чужоземний спис.
Зосереджено гаптували два жіночі голоси тонку й повільну мелодію та пускали її летіти за вітром.
Співаючи, Пріся вдивлялась у очі Ганнусині й бачила, як там тане лід під слізьми.
Тоді Прісі зробилося лячно: вона боялась побачити, як сльози Ганнусині потечуть по щоках та впадуть на голову нерухомого Антося. Вона раптом запропонувала:
— Давай иншої… веселої.
Та Ганнуся хутко підвелася і шепнула:
— Ні, годі, годі вже…
Вона пішла до кімнати, лишаючи Прісю, і Антось поволі пішов за нею. Багато разів уже давала Ганнуся собі слово не співати, а ніколи не здолала втриматись перед принадною силою пісень.
В кімнаті Ганнуся сіла на стілець біля вікна та взяла Антося собі на руки. Міцно притискувала вона його до себе, мов-би хто хотів його від неї відняти, і так довго сиділи вони, мати й дитина, з єдиним почуттям своєї окремішности.
