Він узяв мерця в обійми й одніс до труни.
Сестра Одарка Калинівна ще звечора нагадала лікареві, що треба до червоноармійця попа.
— Дарма, — відповів лікар і пішов до себе в кімнату.
Сестра Одарка Калинівна почала боляче відчувати самотність своїх поглядів.
Врешті, воли доплуганились до кладовища, і Явтух побачив, що дядько його ще не скінчив ями.
— Еге… — невдоволено мугикнув він.
— А куди йому поспішати? — спитав дядько Микита.
Він устромив лопату в землю й поволі розігнув спину.
— Не вкопаєш, — сказав він. — Земля, як дерево… Так, хлопче, як подме ще такий, — будемо ми на зиму рукава з камізельки ремиґати.
Дядька Микиту турбував східній вітер і суша, яку він нагонив. Дощу не було; що зійшло по степах, те никнуло, а що не зійшло, те й не сходило.
— Коли так, — обізвався Явтух, — я піду собі пужално виріжу. Старе геть-чисто побилося.
Дядько Микита докопав яму й сів на краю її закурити.
Явтух вистругав собі пужално.
— Давайте ховати чи що? — запропонував дядько Микита, сплюнувши недокурка в яму.
Двома линьками спустили ящика на дно, швидко загорнули та вталували над ним землю.
— Без хреста? — спитав дядько Микита, вилізаючи на тачку.
— Гей, — крикнув Явтух, не дочувши його питання.
Червоноармієць лишився ззаду.
