Я передчував, що мене чекає — оточення гнилих людей, що пухнуть і конають серед смороду. А мене таки віддали. Я тікав — мене духопелили, як тварюку…
Він махнув рукою й замовк.
— А знаєш, Ганнусю, — промовила сестра Пріся, — тобі випадає чергувати під Великдень. Я підрахувала…
Пріся засміялася, радіючи з своєї вигадки. До великодня ще лишалося більш як чотири тижні.
— Яка різниця? — запитав фершал. — Чи під Великдень хворі не так мордуватимуться, чи не доведеться каляти руки їхнім потом?
Одарка Калинівна з острахом подивилась на фершала. Вона ще виразніше відчула, як важко їй жити з цими людьми, але розрадила себе тим, що Христос ніс куди важчий хрест.
Сестра Пріся кидала кульки з хліба в Антося, а той рішуче не вважав на те.
— Антосю, — примхливо гукнула вона, — я тебе не люблю. Ти не хочеш гратися зі мною.
— Я ні з ким не граюся, — відповів хлопчик та поважно глянув на Прісю.
Та тільки тепер помітила, що очі в Антося холодні й блискучі, як лід, так само, як і в його матери.
Коли скінчили обідати, Антось поцілував матері руку, взяв свій ціпочок і подався до саду. Пріся знала, що він принесе звідти матері квіток.
Сестру Одарку Калинівну, як і завсіди, боляче вразило, що хлопчик не перехристився після обіду.
— Що буде з його? — гадала вона. — Що може бути з хлопця, в якому з дитинства не розбуджено бога?
