До восьмої години ранку хворі кінчали сніданок, і починалась візитація.
У черговій кімнаті, що разом з тим правила й за аптеку, лікар мовчки натягав халата, якого білість виразно підкреслювала йому пристаркувате, байдуже обличчя.
Потім він одчиняв дверину першого покою та, спинившись на мить, на повні груди захоплював гостре й затухле повітря лікарні, мов-би хотів злиться з ним і в ньому затонути.
В покою все приникало, хворі переставали голосно стогнати — сама поява лікаря давала їм на хвилю полегкости; хутко і тихо сновигали покоївки, виконуючи аби-яку працю.
Лікар підходив до найближчого хворого; за ним нечутною ходою посувались фершал із шматком паперу та оливцем і сестра-жалібниця.
Хворий змутнілими очима позирав на білого лікаря та мимрив спраглими вустами:
— Бік болить… Бік…
Лікар між иншим кидав оком на клапоть паперу, що приліплений був у головах хворого: там чорною низкою записано температуру. Звиклим рухом лікар брав руку хворого та, закотивши ковдру, приставляв до дощастих грудей дерев'яну дудочку. Поволі нахилявся він до хворого й казав:
