Тимергей ходив вздовж і впоперек великого міста, ходив довго й без утоми штихав до крови зустрічних колючками своєї ненависти, але біль почував тільки сам.
Люди-ж ходили спокійно, не помічаючи крови на своїх чистеньких убраннях.
Иноді була потреба сісти де-небудь і мислити на самотині. Тоді він силкувався викликати в голові гострі думки, щоб вразити ними самого себе та втішатись з своєї дотепности. А замість того, думки приходили сумно-блискучі, як лід.
Мислив здебільшого про те, як погано недоїдати й почувати, що з шлунку немов кишки витягають. Це нудно, боляче. І сумно до безнадійности.
Стара правда, що жити можна лише тоді, коли їси, прибрала в очах Тимергея якоїсь містичної рації, і, здавалось йому, він щой-но спізнав її.
Спершу чудним здавалось, що йому раніше потрібний шмат хліба, а потім думка.
Тимергей пручався. Перші дні недоїдання силкувавсь переконати себе, що Кант йому дорожчий за ковбасу. Але через три дні облишив: міг уже сміливо кожному в вічі сказати, що про нього дорожче.
Він навіть полюбив глузувати з себе: приємно було кричати присутнім, яких він уявляв:
— Пам'ятайте, я колись казав, що рація життя в тому, щоб міццю сталевої думки руйнувати всяких богів, як блискавка руйнує наші оселі, щоб блискучим світлом загартованих думок загнати їх у темряву, з якої вони повстали. Та я помилявся: рація життя в тому, щоб їсти. Ми,
