Ну, так — подумав я — чи не було часом від „коханої“ пропозиції піти на службу до червоні. Видко, сотник веде сам зі собою боротьбу. Звичайний козак іде на амнестію із глупоти, а чому не міг би амнестуватись сотник, б. шепелівець? А може має які інші клопоти? Чей-же тепер лише прикрості переживаємо, ми й наші найближчі?…
Даю ще кілька порад Ковбасюкові, і ми відїздимо. Провесна… Обрік ддя коней — трудна справа. На постій, щоби покормити людей і коней, затримуємося в Кожухівськім Майдані. Довкруги села з північного сходу підковою ліс — туди протікає багниста річка в напрямку Кожухова широкою долиною, порослою вільшиною. У всіх напрямках від господарських будинків 500 — 600 метрів немає лісу в бік Кожухова, але дорога до Кожухова йде попри самий ліс.
Маю вістки, що в Кожухові стоїть 9-тий полк Червоного Козацтва, тому після сніданку, зі зібраним таким-сяким оброком ідемо на постій у ліс під село, на схід від нього. Обрік назбирали козаки різний: ячмінь зі січкою, покраяну картоплю; деякі мають трохи вівса з пшеничною половою, з то й звичайне сіно.
До полудня стоїмо спокійно. Коло години 13-ої чуємо сильне гавкання собак; якісь крики і час-до-часу поодинокі стріли. Це вїхали в село большевики, які там чогось шукають і грабують. В лісі затримав я кілька перестрашених селян із Майдану та питаю, що там діється. — Біда! — кажуть. — Комуна шукає „бандитів“ по наших скринях; чоловіків бють нагайками, а молодиць і дівчат на ліжка кладуть, або волочуть до клуні „показувати“, де повстанці були!… Пропало наше село!
