Проходить перша піхота, потій іде кіннота. Коротко по півночі ми вже на другім боці Бога.
Тепер команду перебирав отаман Пугач. Вибирає він також напрямок їзди. Він закликає до себе кількох козаків і потайки з ними нараджується. Це мені не подобалося; нарад на партизанщині нема. Добре чи зле, про це має рішати отаман, бо на це він і є. Ідемо далі. Я місцевостей не знаю. Доїхали ми до залізничого тору Жмеринка — Київ. Переходимо його, оминаючи від північного сходу стацію Калинівку, і стаємо в лісі на постій. Пугач розумує так: відпочнемо в лісі, а його козаки підуть до першого знаного собі села по їжу і обрік. По відпочинку ідемо далі. Щоб піхота наша не йшла, отаман наказує з цього ж села взяти 8 підвод. По кількох годинах козаки зявилися з харчами й оброком-сіном, січкою, ячменем, вівсом і навіть картоплями. Незабаром приїхало вісім возів з села. Візники не залякані, пробують з нами балакати, кажуть, що про большевиків нічого якось не чути. Це додає всім гумору і київці стають живіші, навіть починають жартувати.
По сніданку їдемо далі. Оглядаю терен. Чому Пугач не дав наказу машерувати з маршевою охороною? Кажу йому про це. Він вислав кількох вершників на чоло валки; на боки і на тили розглядаємося самі. Погода дуже гарна і вже починає пригрівати сонечко. Краєвид незвичайно
