розташувалася біла розвідка, ясним полумям палало багаття й пирхали коні.
Опинившись за селом, ми всі разом звернули до гаю, що стояв ліворуч від дороги, а через годину вийшли на якусь вузеньку доріжку, яка, здавалося, не мала в собі ні кінця, ні краю.
На світанку ми прийшли до Великого Половецького, але отаманші не застали в дома. В школі, де містився штаб, нас стрінув її персональний адютант. Високий, стрункий, трохи сухорлявий, з гладенько виголеним лицем, в новісенькій синій чумарці і таких-же широких штанах, в сірій баранячій шапці з червоним шликом і з двома пістолями за поясом, справляв театральне вражіння. Це театральне вражіння підчас розмови ще збільшилося.
— О, який жаль! — говорив він до мене після перших слів знайомства. — Який жаль, що зараз нема отаманші, а тоб вона стрінула вас з розпростертими обіймами!..
— Чогож так? — спитався я.
— Дуже просто. Вона каже, що ви її такою зробили…
— Я?!..
— Егеж!.. Червоненькими книжечками… Вона все розказувала…
— А так, так!.. Істинна правда!.. — потакував дід Семен.
— Чомуж ви мені ранінш цього не сказали? — сказав я Семенови.
— Не хотів дарма язиком патякати. Думав, що може то ще й не про вас була мова, а тепер бачу… — якось байдуже сказав дід Семен.
— А колиж поверне отаманша?… — спитавсь я адютанта.
— Напевне над вечір. Вона поїхала до Хвастова на розвідку. Ми готуємося до двоякого наступу, який одночасно маємо зробити на червоних і на білих, — відповів адютант.
— Так ви напевне розпоряджуєте великими силами?
