Зрозуміла і зітхнула важко:
— Ось який?! Хочеш, щоб я пішла до свого чоловіка?!
Розгнівана. Сувора. Неприступна. Вся в сльозах. Забрала в редікюльчик свої вуглики й пудру і пішла кудись.
Мені стало ніяково, але не затримував. Лишився самотою і, ось вже другий день, заклопотано думаю: яке їх життя?!
Революція вабить, це я почуваю.
Почуваю, що далі так не зможу витримати. Знаю, що мушу встати й щось робити.
Не смійтеся! Кажу серіозно.
— Перший раз я свому чоловікови зрадила рівно три роки тому назад! — чується за вікном жіночий голос.
Нахиляюся до вікна і дивлюсь на вулицю. Йде пара: підтоптана кокетуюча жінка і наївний безвусий студент.
Вона говорила щось про випадкови зустрічі, але то було нецікаво…
Слідом за ними знов пара. Він високий, сухорлявий, з довгою бородою полковник, а може й ґенерал — (тепер вони так змішались, що й не відріжнити), — а вона звичайненька, пухненька бабуся. Тримаються під руки, совгають ногами і шамкочуть.
— Насушили сухарів, але чи на довго їх хватить?! — каже вона.
— Пенсії тепер немає! Згинемо! — муркоче він.
Короткі, тривкі кроки стирають совгання старечих ніг. Виринає три мужеські постаті. Дві куценькі в піджачках і одна довга в сурдуті.
— Отой міднолобий дурень уявив собі, що він й справді критик! Думає, що писати рецензію на поетичний твір так просто, як складати партійну резолюцію з приводу аґрарної реформи, або несправедливого поділу між членами партії державної субсидії. — Гарячиться добродій в червоному сурдуті.
— Дійсно, дійсно! Він взагалі нетерпимий серед нашого кола. Одного разу йому демократична влада пропонувала гроші на аґітацію… — потакують добродії в куценьких піджачках.
