— О-о-о-ой!… — вирвалося з грудей переможених і всі, як підтяте косою бадилля, схилилися до долу.
Простягли руки до неба, з великими перестрашеними очами вони стали на коліна і в оден голос благали:
— Милосердя!
— Милосердя!…
— Милосердя!…
Переможці — ні слова. Всміхаючись тією самою саркастичною ухмілкою, вони позирають на плазуючих переможених і байдуже докурюють свої цигарки.
В той час, де-хто з переможених, плачучи, плазував животом по землі й намагався обхопити ноги першого із переможців, але той тільки сплюнув.
Нарешті переможці докурили свої цигарки. Подивись друг на друга. Старший з них скомандував.
— Засуджені! Ставайте в ряд під липами!…
І сталось так, як того бажав старший з переможців. — Переможені стиснули оден одному руку і стали в оден мовчазний ряд.
І знов почулася команда:
— Карабіни!…
Я вже передбачав їх траґічний кінець і поспішився втекти з того пишного саду.
Йдучи вже по забрукованій вулиці, моє вухо вчуло декілька пострілів, а потім щось гаряче бризнуло на мою ліву руку. І коли я глянув, то побачив, що то була крапля крови…
Мій Боже! При чомуж тут я? Хібаж я винен, що такий їх кінець?…
III. „Останній день“…
Над землею, що конає в блідо-сизій млі весняного вечера, розгорнувся безмежно-зоряний намет неба. На заході повільно снуються смуги догорілих днів. Мінорно-срібні місяшні блиски зявилися на позолоті церковних хрестів рознузданого міста. Високі, стрункі, рішучі заводські димарі плюють в небо кудлатим димом і дисонансно пирхають.
Хто збудував їх?…
