прийти до своєї влади, як частина і принести їй свої кріси та скоростріли, своє імя полкове, щоби вона рішала як повестися з полком далі, — тих закликали лишитися під полковим прапором до кінця та пробиватися на Україну.
Почалась демобілізація. До штабу полку зносили та звозили зброю, вози, амуніцію.
В стодолах фільварку складали цю покинуту зброю, а її було богато, бо полк перебрав від дезертирів та розклавшихся штурмових полків усе їх майно, щоби взяти його зі собою на Україну. В інших стодолах та клунях громадили амуніцію, а на толоках довкола лаштували у великий табор вози.
Сортовано коні: найліпші залишилися до походу, інших випускали на Божу волю, бо не було рук, ані їх харчувати ані доглядати.
Шкода було бідної тварини. Її таки засуджувалось на голодову смерть. Видовище вихудлого коня, що з голоду обмикує стріхи, чи обгризає плоти і паде трупом біля них — було звичайним малюнком російської демобілізації на всьому близшому й дальшому запіллю, по задах армії.
Село не могло вмістити всіх покинутих коней не годно було їх прохарчувати, а в тойже час в глибині держави орали людьми й коні були на вагу золота. Але як вбєш у голову такому „демобілізованому“, що треба взяти та довести на Україну коня! До дому тай годі! а про коней мусить подбати старшина. А як?
Тяжко, але всеж таки не дезерція, — не хаос. Демобілізуються по черзі; хто бере зброю, дістає посвідку з правом везти її та підписує зобозязання здати її правній українській владі.
