Сторінка:Панас Мирний. Лихі люде (б.р.).djvu/11

Цю сторінку схвалено

І день іде, і ніч іде…
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся: чому не йде
Апостол правди і науки?!

Після похмурої темної ночі, в котру не переставав хлюскати лапастий дощ, розливаючи великі річки-озера по землі, починало світати. Край неба жеврів рожевим вогнем; горіло й миготіло ясним полум'ям. Серед того зарева стовпом стояла крівава попруга й переписувала його на-двоє. Повітря ні ворухнеться: усе затихло-заніміло, немов світ, затаївши в собі дух, дожидав чогось… Хвилина… друга… Зза землі на крівавій попрузі неба скочила невеличка искорка; довга проміняста стежка протяглась од неї над землею; далі викотився серп вогняного кільця і — пучок світу[1] поливсь, розсіваючись по горах, лісах, по високих будівлях. Далі все більше та більше випливав зза землі широкий серп, мов хто невідомий підсовував з того

  1. світла