Голенищев-Кутузов
Спинись, друже, покинь дорікання гнівні
За нікчемність мою та знемогу!
Міцні стіни тюрми живосилом мені
Заступили до світла дорогу.
Вір: звалю я колись оту силу лиху,
Рознесу мою замкнуту вежу,
А безлячно піду по новому шляху,
У мандрівницьку вдягшись одежу.
З пекла шумних столиць утечу я гай-гай,
Затаївши журбу неслухняну,
Придивлюся до ран, що шматують наш край
До старчачої хати загляну.
Крізь дими каганців вбачу голод людський,
На обличчях — терпливості смуги;
При дорозі в шинку вчую стогін рвучкий
Безнадійної п'яної туги.
А вернувшись назад, заспіваю-утну,
Та не так, як співалось донині:
Ні, почувши тоді мою пісню сумну,
Ти поклонишся їй, мов святині.
Олекса Толстой
Сидить під балдахіном
Китаєць Дцу Киндзин
І каже мандаринам:
«Я всім вам мандарин!
Велить владика краю
Мені спитати вас:
Чому серед Китаю
Ладу немає в нас?»
