часом поїзд рушив із місця. Дехто перехрестив ся. Сьвітовий „Американець“ добув „спеціяльні“ пруські циґара, як казав, двацять фенїґів за цїлу „рольку“ і почастував ними у передїлцї своїх кумпанів, і крім них іще з другої передїлки будника і того панка в чоботьох.
— То або до файки, або таки так. Прошу.
Між незгідливими пасажирами настав тепер якийсь сердечнїйший настрій. Сусїди починали з собою розмову, дехто їв, дехто знов курив або дрімав із нудів.
Панок у цвікері почав приглядати ся свому vis-a-vis у полатанім кожусї: спер ся цїлий на палицї, до долїшньої губи мав прилїплений недогарок із папіроски, а сумними, вибалушеними очима з червоними обвідками водив тупо довкола себе, нахиляв голову низько на груди, то знов випростовував ся і коли-не-коли глухо постогнував.
— Далеко їдете? — запитав його той панок у цвікері.
— До Коломиї.
— Ви хорі?
Потакнув головою, якби довге говоренє мучило його. Підвів очи, спущені до долу і нїби ласим зором водив по пасажирах, що так завзято курили дешеві, пруські циґара. Панок добув папіросницю, закурив сам одно циґаретко, а другим почастував свого сусїда. Зігнув голову на знак подяки, взяв даровану папіроску в дрожачі пальцї, потім відоймив недогарок від губи, сягнув за пазуху, добув звідтам чорну, як земля, хустинку і розвязав один вузлик, де було повно недокурених кусничків із папіросок. Можна було догадувати ся, що він те добро позбир́ав на улицї. Недогарок сховав, а сьвіжу папіроску закурив. Пакнув кілька разів, потім плюнув на пальцї, задусив недопалену папіроску і сховав у кишеню.
