сіла прийти на сніг дитинка, — його дитинка! Филя ніжности заливала його свідомість та витискала з очий сльози зворушення. Як передше горда, самолюбна Офка будила в ньому тільки пристрасть, так тепер Офка-мати наповняла його душу якоюсь дивною мішаниною поважання, захвату, любови і туги. Туга ся обзивалася в його серці живлово, могучо і здавалося, що Андрійко згаку скочить на коня і пошумить лісами на північ. Але ся туга, се одно, що остало з давнього Андрійка. Опроче був се вже муж, тямучий, досвідній муж, який добре знає, що йому робити, а чого ні. Він поборював у собі тугу, а вільні хвилі посвячував пристроюванню гніздочка для своєї кралі. Та ось тут вказалася потреба поїхати у Руду до князя Носа по зложені там достатки небіщика батька… І тоді вперве від виїзду із Луцька почув Андрійко щось як грижу совісти…
Яким лицем стане він перед… нею? Вона ждала на нього, й остерігала його перед Змієм Гориничем, а він?… Ба, Змій перемінився у Ангела, який і приведе йому ангелятко, а Мартуся сеж тільки цвітка на шляху його життя. Се фіялка, а тамта се рожа, яка упоїла його своїми пахощами на весь вік. Та все таки важко буде глянути в очі дівчині…
Дармо переконував себе Андрійко, що між дітьми, — бо два роки тому назад дітьми були і він і вона, — нема ніяких приречень, надій, почувань, а є тільки діточі іграшки. Роздратування огортало його на гадку про подорож, аж вкінці рішився післати туди у вересні самого Кострубу, коли сам їхатиме у Незвище.
Та ось при кінці серпня лучилися події, які не дозволили Андрійкові покинути посілля. Над гірським Тикичем появилися татарські загони, які йшли буцімто на поміч великому князеві, а на ділі гляділи тільки добичі, деб її й не найшли. Татари застали, як звичайно, поготівля в Юршівці та варти по всіх хуторах, наїжені частоколи, глубокі рови та вправних стрільців. Тому підпалили тільки кілька пільних вартівень та забрали дещо товару з пасовищ, а там переправилися через Рось за кінськими хвостами і счезли. Вслід за ними надїхав князь Семен Глинський з ватагою комонників, який голосив усюди, що князь Жигимонт Кейстутович узяв у неволю Свитригайла й сам став за згодою Ягайла великим князем Литво-Руси. Розказував також, що князь Жигимонт іде як прихильник простолюддя, а ворог вельмож та князів. Тому й рід Глинських волить його, чим великопанського Свитригайла і йде займати княжі й боярські волости на імя Жигимонта.
На щастя, простому народові та боярам-ратникам так гарно жилося в Юршівці, що ніодин не повірив теревеням князя Глинського. При першій спробі здобути найблизчій
