у пруську тюрму, усе віддавби, усе… крім мести. Марина мліла в моїх раменах, оплітала мене мов хмелина дуба усім своїм тілом, мов на цвіті роса повисала у моїх уст… А ранком, коли засіріло на сході, вона вирвалася від мене і як не вдарить у плач, у ридання! Здавалося мині, що серце пукне її й мені… „Не плач, Марино“, кажу її, „я знаю, що проклята тварюка знасилувала тебе, знаю се. Мене се болить і дратує, але ти не побивайся! Я за се візьму його життя у слушний час, а ось тепер ти не горюй! Я не віночка твойого бажаю, тільки кохання, обіймів, роскоші та щастя“. Одначе Марина плакала дальше, аж коли вже був крайній час відходити, сказала мині: „Я… така!“ Я вибіг як божевільний геть у ліс та ледви над вечір заспокоївся дещо. Бо що ж вона винна сьому? Вонаж не мусіла казати мині сього, а дитина прийшлаб і так на мій рахунок. Тут був винен тільки князь. Вечером був я в неї і ми порадилися, що робити.
— Щож ви рішили? — спитав Андрійко. — Не вжеж ти взяв жінку з дитинкою Жигимонта?
— Узяв лицарю, як бере мужик поле з перстенцем-сплітачкою. Поле задержить, заховає, справить, засіє, а з вилином звісно, що робиться.
— Якто! ти зваживсяб на так погане діло? Щож винна усьому дитинка?
— А що винні Марина або я? — відрізав Скобенко, якого очі знову заблестіли злим огнем. — Миж не волосінки, щоб годувати зозуленя… Так, то так, лицарю! Я другої днини пішов до попа. Піп був з Білорусинів, але хитра, прехитра штука, така, яких на Білоруси нема. Як я сказав йому, що його дочка впала в око князеві, він як не скочить до мене! „Ти, сякий, такий, гадаєш, що моя дочка повія? Хай тебе з твоїм князем проказа сточить, а я дочки не дам!“ На се я: „Ба, тебе ніякий чортяка й не питається, чи даси дочку, чи ні, бо князь возьме її й так. Ти, попе, май розум, то розбогатієш і сам і дочку видаш, хоча й із другої руки!“ Піп у плач, я у регіт, вкінці піп виніс меду, а вечером при роздяганні кажу я князеві: „Так і так, є в попа дочка та вельми припала мипі до вподоби, женитись, мовляв, збіраюся. Прохав би тільки від нього якої нетяжкої, „служби“, то й при князеві оставби і взявби жінку“. А він, старий грішник, почервонів мов рак, сіпав бороду, бігав по кімнаті, пихтів як пшоняна каша, а далі каже:
— „Я тобі, Скобейку, боярську службу дам, якщо возмеш собі жінку, але не попівну, а другу, ще кращу за неї і з приданим, тільки що…
— Не порожню! — підхопив я.
— Так! — каже князь, — але вона вагітна зі мною, Кейстутовичем. Ти розумієш мене?
