65
— Борися, князю з людьми! — сказав по хвилі мовчанки Шварно. — Але духам дай спокій, бо їх не побореш мечем, ні списом та не ослонишся щитом. Думай про молитву, або жертву, не про бій, а якщо не хочеш молитися, то мовчи, не визивай темних сил, бо ти не Бог.
— Ха, ха! — засміявся князь злобно, — знаю я добре, що так є, як кажеш. Але чи ти думаєш, що темні сили лише у ненаситецьких пропастях ворогують на світло, на сонце і на добро? Як під сими святими филями криються чорні руки Дивових чудовищ, так серед вірної княжої дружини чаїться… зрада.
Наче грім ударив нагло серед зібраних. Всі позривалися, лиця почервоніли, засверкали очі, а мечі зі зловіщим блеском вискочили з піхв…
— Як то? що то? хто зрадив? кого? де він? Топором злодія! у воду! в гноївку під крати[1] — кричали один через другого воєводи, прискочивши до князя, який непорушимо і спокійно сидів, сперши руки на мечі.
— Хто зрадив, знаю — відповів воєводам — і його тут нема. Що буде далі, побачите. А покищо нехай кождий з вас, переволікши човни у воду, збере усіх своїх вояків і стає на півперек від ріки, аж до ліса у звичайному порядку.
Тут показав на темну стіну ліса, що простягався поруч берега у деякій віддалі від води.
Воєводи мовчали. Якто? у війську коїлася зрада, а вони про се нічого не знали? А може прийдеться завтра рубати зрадників? У груди кождого закипіла злість і жадоба пошматувати проклятих ножем або топором. Слова князя зробили своє. У сих ворогах чи зрадниках бачив кождий висланців темної сили чорного Бога пітьми і присягав нишком про себе визвати їх завтра до бою на смерть без пощади, ні для них, ні для себе.
— Усяке бувало на руській землі, але зради не бу-
- ↑ Варяги карали трусів і зрадників смертію, кидаючи їх у гноївку під важку залізну крату.
