104
трупяча їдь! Але бачиш, тут є дещо і твоєї вини і моєї, що післав тобі молодика місто зрілого мужа. Чи тобі Мстислав нічого не казав?
— Мстислав, який Мстислав?
— Воєславич!
— Син старого Тура, що ще з Ігорем ходив на Царгород?
— Той сам!
— Алеж, князю! — усміхнувся Свинельд, дивлячись на князя непевним зором і не знаючи видимо, що думати про свойого господина. — Прецінь оба сини Воєслава згинули від Печенігів під Київом…
— Се їх брат! він мав мій перстінь і мав обняти провід у проходах, бо я бажав пощадити твою сиву голову від трудів. Чомуж ти не послухав його?
Свинельд зірвався.
— Князю! — закликав — клянуся Богами, мечем, кістьми батьків та твоєю дорогою головою — що ніякого Мстислава і на очі не бачив. Бачив я вправді перстінь, ось сей, але на руці Калокира!
І старець показав князеві на пальці перстінь з двома жемчугами та рубіном.
Мов ражений громом глядів князь через хвилю на лискучий камінь, що кидав довкола кріваві блески, — а далі закрив лице руками.
— То значить, що він згинув, убитий гадюкою Греком, — застогнав. — І то вже третій, послідний з роду у цвіті літ. — Справді, не брехав старий Путята, коли казав, що я запропащую молодь краю для своєї слави. Ось яка була моя плата за те, що Мстислав спас мені життя!
— Не падькай, Святославе — потішав Свинельд, — хто не йде других бити у чужину, того чужі у хаті найдуть! Хто лише борониться, той завсіди програє…
