ка разів прийшло ся від старших почути: „У вас дуже інтересна сестрінниця!“
„Видиш? В нїй єсть щось, що відпихає молодїж. Дивись, як наша Лєночка розмовляє з молодїжю, як єї хлопцї роєм обступають; а дивись на ню. Ах, мене нераз аж роспука огортає, що она зве ся моєю своячкою. Оногди я говорила їй, щоби була супроти мужчин приязнїйшою, привітнїйшою, не поводилась, як та статуа мовчаливо та із спущеними віями. „Відстрашуєш, (кажу їй) і найглупійшого дансера від себе!“ — А она, Мілєчку, — Матїнко Божа! — витріщила тоті свої очиска на мене, кров бухнула їй в лице… з лютости, розуміє ся… устами лише так по свому згірдливо рушила і не відповіла анї одним словечком! У вікно на улицю то вміє й годинами дивити ся, або романи і иньші безбожні дурницї читати. Недавно знов найшла я книжку під єї подушкою в постели. Ну! почула она вже своє! Тобі, Мілєчку, я все прощу, але що ти позволив їй книжки читати, того не прощу тобі нїколи. Ти мабуть бабою останеш ся во вік віки!“
„Годї, душко, годї; чого іритувати ся?“ — втихомирював вуйко спокійно, як се було в него в звичаю. — „Я їй в день ангела не хотїв нїчого відмовити, так як і своїм дїтям: а она й не просила більше, як лише того, щоби в вільних хвилях і по домашній працї могла „читати“.
„Коли має вільну хвилю, то най гафтує або шиє. Але она хоть яка велика і здорова, то і до того не здатна. Правда, до читаня то лиш сядь собі вигідно, диви ся в перед себе, і вважай, щоби замісць одної картки не обернути нараз двох. Боже мій, Боже, з тої дївчини не вийде нїколи щось порядне, хоч би я й не знати
