Вечером попросили до чаю. Напротив мене остала ся одна склянка і одно крісло порожне.
„Де Василь, Зоню?“ спитала панна Мария.
„А бо-ж я знаю? Мабуть пише в своїй комнатї.“
„Що се він пише та пише?“
„Не знаєте, що? Він переводить щось, як казав, із скуки.“
„Так іди, Зонечко, і приклич єго, а то чай вихолоне зовсїм.“
Зоня пішла, а ми обі наче понїміли. Она обняла рукою єго склянку, чи горяча, а менї не було до розмови. Впрочім се було дивно. Тепер, коли я знала, що певно побачу ся з ним за кілька хвиль, стала я нараз цїлком спокійна, і сей спокій був аж ледоватий. Так сидїли ми, доки не явив ся він. Перша увійшла Зоня, а за нею він. Змінив ся, але, як здавало ся на перший позір, не дуже. Не знаю, чи Зоня нарочно не сказала єму, що я була в гостях, чи може вид мій був такий відражаючий, що углядївши мене мов налякав ся; — але привитав ся ласкаво, навіть усьміхнув ся якимсь сумним вимушеним усьміхом. Опісля заняв місце против мене і схиливши голову мішав махінально чай.
При сьвітлї, що падало ясно з висячої лямпи, побачила я єго лїпше. Він був марний і блїдий, а в сїй хвилї, о скілько я єго розуміла, зворушений. Єго високе чоло з імпертінентною (як Зоня казала) морщиною „пихи“ між бровами, видало ся менї в сїй хвилї наче мармурове, уста упрямо стулені. Повік не підводив анї разу; так само, видко, не бажав і уст отвирати.
Мене обгорнув якийсь сором. Цїла єго істота сьвідчила менї чомусь наглядно о тім, що
