„Щоб опісля розійшов ся за одну ніч!“ докінчила тїтка злобно.
„А що-ж! Оно завсїгди так буває. Одні суть пчолами, а другі трутнями.“
„Нема правди на сьвітї, Мілєчку!“
„Нема! і я так скажу! Я працюю цїле житє, гарую як чорний віл, анї не граю анї не пю, а все я жебрак! А другий і не робить і не дбає, а єму дістане ся нї сяк, нї так — ет! „правда“!“…
„А що Маєвский на то, Мілєчку?“
„Е, що Маєвский! Він говорить тепер так, як би любив Орядина Бог знає як. Зве єго добрим хлопцем і каже, що хотїв би, аби він повернув до дому на якийсь час „відпічнути.“ Се він певно тому так каже, бо Орядин, по одержаню одної половини гроший від Маєвского, зрік ся другої. Впрочім може хоче і видурити від него спадщину; бо він, як я думаю, великий рахмайстер!“
„Ну! а я-ж не казала, Мілєчку? Гой! гой! старий лис, хто єго не знає! І я певна, що то єму вдасть ся!“
„Га! з капіталом в руках можна нинї всего добити ся. Впрочім лїпше най бере Маєвский, нїж має взяти якийсь жид, бо сяк чи так, а та праця селянина опинить ся в руках жидівских! Орядин розвіє єї скоро!“
„Страх, Мілєчку! В мене аж нерви задрожали!“
„Прогайнує, програє! Вже коли не бояв ся він свого вуйка — все-ж він вуйко! — віддати в руки лихваря, то він і свою душу годен за гроші продати, а не то кусник землї, не здобутий власною працею!“
