орудє, не важне. Що в него сильне невражливе сумлїнє і він обграє маючих спокійно.“
„Вуєчку, тепер я вірю!“ зойкнула я тихо і мої уста викривились до якогось усьміху. Тому, що в него „сильне невражливе сумлїнє!“
„Ти могла і так повірити, а що найважнїйше, не потребувала взагалї одушевляти ся ним. Коли би в него була гордість, то повинен був без надумуваня вступити на теольоґію і навіть не просити Маєвского о гроші, коли сей вже такий скупар. А так що? З ким він провадить борбу? З своїм дядьком чи з обставинами? Бою ся, щоб він не спіткнув ся на завсїгди в тій борбі. На мою думку се цїлком байдуже, котрий завід подає чоловікови кусник хлїба, нехай лиш буде чесний і для других користний. Стан духовний не аби який; осьвічених людий треба і між народом. Хто хоче дїйсно працювати, найде всюди нагоду. Лиш волї треба, Наталочко, а не слів!“
„Він не любить стану духовного: каже, що не годить ся з єго природничо-науковими поглядами, і що духовеньство не має будуччини.“
„Так? Він се вже знає? Га, може оно й справдї так. Може й не має будуччини. Що правда, епоха безбожности настала. Але я тебе запевняю, Наталко, що погляди природничо-наукові можна з наукою Христовою погодити. Бери на увагу, Наталко: з наукою Христовою! Він міг отже цїлком добре вступити на теольоґію. Був би мав нагоду працювати для „народу“ в найширшім значіню слова. А хоть би і був толкував мужикам по свому, що Бог — природа, а учив їх при тім любови ближнього, чесноти, правдо-
