прозвали військові знайомі мого батька, — хто його знає? І з вас, дітей, хотів я таких поробити, з середини витовкти молотом на твердо, щоб ви обзивалися на поклики важний подій в житті лиш чистим дзвінким голосом. Та чи не знав я, як до того відповідно братися, чи урвалася тут моя сила — не знаю. Що я гартував своєю висталеною душею, те розмягчувала ніжність і любов вашої матері і хто знає, чи і не ліпше воно так.
Матеріяльним моїм станом воїна сяк-так задовольнялась, побачивши, що я мав стільки праці, що рідна донька зголосилася до мене на практику.
Лише від одного мусіла відмовитися, бо все треба чогось одного зрікатися: впевняла, що „Офіцерському“ станові жаден інший не дорівнює ані чеснотою, ані лицарськістю.“
Прочитавши батьковий памятник, молодий офіцер сидів іще якийсь час нерухомо. Відтак мов вертаючись з іншого світа, підняв голову і встав: „Дякую вам, тату! Ви мені розкрили себе і я вашу поведінку супроти нас розумію. Ми вас не один раз недоцінювали, вважали за іншого, як ви були. Ви мурували підвалини під ваше життя і ваших дітей, працею, чесними засадами, і тому наслідки вашої праці не будуть марні.
— „Дай Господи! відповів годиникар і його очі засяли блиском. — Я їх не доживу“, — сказав, але ви, діти мої, ти сину мій єдиний, ще зможеш щось на руїнах життя свого діда і батька збудувати, ста-
