Десь, наче над самою хатою спинився місяць і світив сріблисто. Темні великі кущі та дерева з поблизьких сусідніх садів відбивались на ясному тлі і робили вражіння чогось страхітливого.
— Ловіть мене, сестри! кликнув нараз Юліян свавільно, — незадовго між вами не буду — і кинувсь бігом стежкою через сад.
Всі сестри погнали за ним. Простягали за ним руки та він виховзувався мов риба і дзвінкий веселий сміх розсипався між ними. Він станув. Аж нараз наймолодша, Оксана, вчепилася за полу його сурдута і тримаючи її сильно, казала поволікти себе кілька кроків за ним. Він станув, стряс розсипане волосся з чола і ледви дівчина спамяталася, вхопив її в обійми і підніс високо вгору.
— Так роблять з героїнями, яких обожають і тими, що є зірками в житті! Поетко моя, що не написала ні одного рядка — кликнув і опустив її звільна на землю пустотливо сміючися.
Нічний сторож засвистав десь недалеко на вулиці й щось мов схвилювало їх. Це була сама тиша ночі і темінь, що здавлося, походила від дерев і кущів та неначе присувалася до них, щоб їх собою оповити.
Коли позачиняли все знадвору, і верталися через освітлену робітню батька, зупинилися тут мимоволі. Крізь вікно впало пасмо місячного срібла, всі годинники були в русі, а один великий ударив раз. Він ніби дідусь у капцях проходжувався там і сям, а всі інші підняли голоси та ходили за ним.
