він не може легковажити й дрібних справ сучасності. Нехай Липівська комуна тільки дрібненький шрубик, що вони виточують його для величної машини майбутнього суспільства, але хіба часто не залежить доля машини від моці й правильності того шрубика?»
— Я, може, сказав тобі прикрість, Артеме, але мені близька й дорога справа нашої комуни... Не легковаж цієї справи, Артеме! Хай вона дрібна, але вона потрібна. Коли ж твій винахід має силу покликати до життя тисячі комун, так знай, що папери я знайду! Я розшматую груди тому, хто не захоче віддати твоїх паперів! Я перегризу горло, в Христа його і в гробову дошку!
Чмир був страшний у гніві. Він гатив кулаком по столу так, що той тріщав. Він вигукував страшні загрози невідомому ворогові, а Артем принишк, нерухомо стоячи в кутку кімнати. Світло каганця палахливо хиталося, аж поки зовсім не погасло від удару кулаком по столу. Чмир опам'ятався й ніяково замовк.
Гайдученко знову засвітив світло і тепер уже спокійніше, ніж допіру, заговорив до товариша:
— По-перше, не гарячись і не кричи, Андрію, нас можуть підслухати ті, хто не мусить знати про наші наміри... А по-друге, мені здається, що в комуні є агент, чий — я не знаю, але агент ворожий, що стежить за нами... Май також на увазі, що в льоху під флігелем, під виглядом гасу, я переховую пудів два термініду... Це неймовірної вибухової сили рідина...
Чмир, нахилившись до Артема, уважно слухав.
— Я переконаний, що причина крадіжки моїх паперів саме і є термінід, але про термінід знало тільки четверо: я, Віра Павлівна, Марта і... мій брат Петро...
— І більше ніхто не знав?
— Ніхто, я за це можу ручатися... От тільки за брата поручитися не можу...
— Чому?
— Ми з ним розійшлися в поглядах, і він тепер... отаманує...
Чмир аж підскочив:
— Він наречений Марти?
У відповідь Артем кивнув головою.
— А де він тепер?
— Не знаю... Рік тому червоні розбили його ватагу, і він сам ледве втік...
— А скажи, це не тоді Марту намірялись розстріляти?
