на було скинуть оком. Вони йшли день, йшли два, і не бачили ні одного села, ні одного хутора по дорозі. Молода трава ясно блищала на весняному сонці. Між травою купами жовтіли круглі квітки кульбаби, синів ранній степовий сон. Птиці крутились в небі й щебетали в широкому просторі. На бурлак повіяла широким крилом золота воля, воля од усякого лиха, од усякого безталання, од страху перед паном, перед панщиною та некрутчиною.
„Господи, як тут просторно, як тут широко!“ промовив Микола; „од-би де сховаться в будлі-якому яру, або в балці од усіх наших ворогів.“
Тут уже нас не впіймає Бжозовський і не присилує робить панщину,“ обізвались бурлаки.
Бурлаки звернули в яр на одпочинок. В тому яру вилась невеличка течія й ховалась далеко-далеко, між спадистими горбами. Понад потоком зеленіли густі очерети, скільки можна було осягти оком. Подекуди між очеретом та оситнягом блищали невеличкі плеса, чисті й ясні, як дзеркало, а кругом них стояв рівною стіною густий оситняг. Надворі вечоріло. На заході небо почервоніло й запалило вогнем розкидані легенькі хмарки, ніби гурток лебедів. І степ, і очерет облились рожевим світом.
Бурлаки посідали над водою, намочили житні сухарі й почали вечерять. Вони були потомлені, аж тлінні. Ніхто з них і слова не промовляв. Велика тиша, рожевий світ по зе-
