гарнїйшу літературу. І сьогодні твори норвезької лїтератури можуть достойно стати поруч найкращих творів нїмецької лїтератури.
Шевченко є дуже гарним доказом, що наші найтонші почування, що все, що найдорожше нашій душі, що думки, скриті в глибинах нашого серця, можемо найгарнїйше висловити тільки рідною мовою. Хоч Шевченко знав добре не тільки українську, але й московську мову, його поезіями, котрі писав українською мовою, любуєть ся цїлий світ, величає їх і перекладає на ріжні мови, а в піснях Шевченка, котрі він писав по московськи, нема вже тої краси та сили, що в славних його творах в українській мові.
Московські вчені доказали, що Українець Микола Гоголь став, що правда, знаменитим письменником і в московській мові, але він думав по українськи й українську думку вбирав у московську одїж.
Один мудрець сказав такі слова: „поневолений народ, що хоронить свою мову, держить ключ від своєї вязницї у своїх руках“. Не забуваймо про се. Через рідну мову стали ми на ноги, ввійшли в сїмю просвічених європейських народів. Підемо тим швидше й певнїйше вперід, чим більше Українців все та всюди, устно та письменно, вдома й поза домом, в судї, в урядї, перед рівними собі й перед вищими буде вживати своєї рідної української мови. Се прикмета рабського, панського льокая, а не свобідного горожанина цурати ся рідної мови або занечищувати її всякими чужими словами та зворотами, ламати язик на „панський“ лад. Щоб добре знати рідну мову, треба її вчити ся змалку до гробу, в школї й поза школою, з книжок і від людей. Хто вміє пошанувати свого батька й матїр, той зрозуміє, яку пошану винен він рідній мові.
Без мови нема розуму, без рідної мови нема власної лїтератури й культури, без власної лїтератури й культури нема народу.
