шись хвостами. Літають якісь як жар червоні птиці. Я іду в ліс густий та старий. В лісі темнійшає. Якісь чудні звірі плазують попід деревом. А тінь густійшає. Стає поночі, як у ночі. От у лісі прогалина. Горить багаття, кругом него стоять червоні Індийці. Коло багаття стоіть до дерева привязана панна. Одежа на ній біла як сьніг. Чорні коси розпущені і вють ся по білій одежи. Міні здаєть ся, що іі будуть мучити, різати. От-от потече червона кров по білій одежи. Міні стає іі жаль. Я серджусь на Індийців. Я стаю лютий. Міні здаєть ся, що я кинув сяб на іх і визволив нещасну панну. Але міні стає страшно дикарів, як подумаю, які вони дикі та страшні. Неначе бачу іх кругом багаття: дикі, здорові очи, на головах стремлять червоні піря, на шиі намиста з тигрячих зубів. Сич крикнув в горах. Перечитані картини Майн-Ріда неначе стоять перед моіми очима. Міні стає сумно. Я кричу до діда Хтодося. Мій голос, мій крик неначе проганяє ті страховища і додає сьміливість. — Діду гов! кричу я на ввесь голос. І мій звінкий голос пішов луною понад Дністром, понад очеретами, десь далеко вдарив ся об кручу, зазвенів і прорвав ся, неначе склянка впала десь, зазвеніла і розбилась.
Дід Хтодось високий, плечистий, сивий, з довгими вусами, проворний, як хлопець, веселий, як парубок. Було, як випє, то й козачка танцює.
— Паничу гов! обзиваєть ся до мене дід з кручі на ввесь свій здоровий голос. Єго здоровий, густий бас покотив ся луною понад Дністром, як весняний грім, ввірвав ся об високу кручу і неначе впав залізною довбнею на скелю, гупнув і замер. Мене це забавляє і я знов кричу.
— Діду Хтодосю гов-в-в! гов! гов!
