рашкову під руки, посадив на софі і тихо вийшов з кімнати.
Лямпа догоріла й погасла. Мурашкова сиділа в темній кімнаті на софі і дивилась в відчинене вікно. Вже на дворі почало свитати. Вже небо почервоніло. В вікно полив ся тихий сьвіт. А Мурашкова не спала й не дрімала і все сиділа неповорушно на одному місци.
Сонце зійшло і заглянуло в вікно. По столі, по софі розсипались чорвоні іскри проміння. Горячий промінь впав на руки Мурашковоі; вона неначе прокинулась від сну. Мисли заворушились в голові. Вона почала пригадувати вечір, ніч, пригадала, як Целаброс приходив до неі, як говорив з нею…
Сьвіт сонця полив ся в вікна широкими хвилями, залив усю кімнату і, неначе хвилі сьвіжоі води, протверезив нерви бідноі дівчини. Вона встала з софи, перейшла кімнату і вгляділа себе в зеркалі, що висіло між вікнами над столиком. Глянула вона на себе в зеркалі і не впізнала себе: мертве лице, щоки запалі, уста білі, під очима синіли попруги, очи згасли і запали.
За одну ніч Мурашкова звяла, спала з лиця і постарілась.
При сьвіті сонця мисли іі прояснились. Вона неначе прокинулась від важкого сну. В одну мить іі розум неначе просьвітив ся і, як блискавка, зразу осьвітив усі важкі подіі минувшоі ночи.
— Що мині тепер робити? Що почати? Серце розбите, життя загубляне… Я втратила любов: не жити буду я, а чевріти, подумала Мурашкова і в неі блиснула думка піти до моря і скочити з скелі в море.
— Навіщо жити? Навіщо мучитись? Одна мить — і настане конець моім мукам, подумала Мурашкова і вже відхилила двері в коридор.
