— Що набалакались вже? спитала в Комашка Христина, усьміхаючись. Коли набалакались, то ходім обідати, бо я вже істи хочу.
— Вам-би усе обідати, сказав іронічно Целаброс.
— А вам що? Вам-би мабуть все промови говорити та вірші писати? сказала Христина. Виб, здаєть ся, до моря і до тоі скелі Капуцина говорили промови, дражнилась Христина.
— А справді, скажіть оце промову, а ми послухаємо, обізвав ся Мавродін. Ви справді мистець говорити промови.
—- То і скажу! промовив гордо Целаброс. „Стоіш ти, скеле, серед моря і гордовито позираєш на сірі хвилі кругом себе. Минуть годи, минуть віки, а ти все однаково стоятимеш, горда і пишна, незмінна, вища од того клекоту хвиль. Ні негода, ні бурі не порушать тебе. І неодин корабель, вдарившись об твоі міцні груди, хрусне, як суха тріска. А чоловік гнеть ся, хилить ся, ламає свою душу, ламає пересьвідчення, ламає своє серце“… Ох, роздражнило мене оце море, оці скелі! Вибачайте Христино Степановно, що я не скінчу промови, бо почув хіть писати, писати! Море натхнуло мене поетичним духом! Чую сей дух в собі! Прощайте!
Целаброс ефектно вихопив з кишені сурдута книжечку і оловець і бігом побіг до Фонтана під берести.
— Чи в ліберальному, чи в консервативному тоні будете сьогодня писати? крикнув єму навздогінці Комашко іронічно.
— А вжеж в ліберальному, крикнув Целаброс не оглядаючись, і побіг так, що єго біла стяжка на брилі задерлась вгору і металась кінцями.
— Промова троха пахне хрестоматією Галахова. Міні здаєть ся, якби ми оце гуляли на городі, то Целаброс
