мов осінній дощ. Йдуть і зникають у сірі безвісти…
Тьмяно в халупці. Цідять морок маленькі вікна, хмуряться вохкі кутки, гнітить низька стеля й плаче зажурене серце. З цим безконечним рухом, з цим безупинним спаданням дрібних крапель пливуть і згадки. Як краплі ці — упали й загинули в болоті дні життя, молоді сили, молоді надії. Все пішло на других, на сильніших, на щасливіших, немов так і треба,
Немов так і треба…
А дощ іде… Горбатими тінями у хатнім присмерку сидять старі, немов рішають загадане Ґудзем завдання: — чи прийде коза до воза?
А мабуть прийде…
Чернігів.
Сніги впали великі, і Андрій радо прокидає од порога до воріт стежку. Воно усе ж робота, та й не мусить чоловік вічно стирчати в хаті, де світить порожнім оком голод та нужда товчеться по вохких кутках. Бо то, «панє добродзею», приходять останні часи: і рад би щось заробити, та нема де. Не знаєш, як перебути зиму. Маланка чорна, зсохлась уся на шабатурку, тільки оком пече та коле, та бухика по хаті, аж шибки деренчать. Весільну пам'ятку маєш, Маласю. А якже… Як брав панич Льольо, той, з сусідньої економії — в нашого дідича дочку, стара наче здуріла: чим стріну, як будуть од вінця їхать — ячмінним хлібом? Вона в них служила, на її очах і панич виріс… Бігала по селу, змокла, на качан змерзла, поки не випрохала десь паляниці. Либонь в ко-
