залляла вулицю і сколихнула повітря нескладним беканням. Жива маса овечих тіл терлась вовною, тремтіла і колихалася, як драглі; цілий ліс тонких ніжок замигтів перед очима, голі дурні морди розкривали пащі серед рожевої куряви і плакали: бе-е-е… ме-е-е… В рожевому тумані мов тіні сновигали люде, з'являлись і щезали неясні обриси хат, в морі овечого лементу гинули всякі згуки; ввесь цей гармидер нагадував сон. Ззаду отари йшов чорний чабан, високий, ще більший од непевного світла, немов мітичний бог, ляскав пугою і кричав диким, грубим голосом, покриваючи все:
— Гар'я!… Триш-триш!… Гей!…
Вже нічого нема на вулиці, все щезло як сон, пил поволі сідає на землю, а вечірнє повітря все ще тремтить живим акордом завміраючих згуків.
На землю глянули тихі зорі.
Сині стіни, в кутку бебехи, залитий пивом стіл. Тісний ванькірчик у Менделя.
— Не морочте мені, Хомо, голови — кажіть зараз — буде фабрика? Кажіть — буде?
Пиво пінилося у зелених склянках і шуміло в голові.
— Та же сказав, що буде.
— О! о! А на що ж ви радите оддати Гафійку в найми?
— Раджу. Одинаково пропаде дівка. Наїсть, нап'є вдома, тобі ж гірше буде. А їй одна доля: найми. Думаєш — возьме хто бідну? Посивіє дівкою. Наймай, коли люде трапляються. Завтра ж одведеш в Ямище до економа; добрий панок, щоб йому черви язик сточили. Що ж, будемо сва-
