там щось велике скреготало зубами й гарчало. Прибій за яких пів години перескакував уже через каміння, заливав прибережну дорогу і підбірався до мішків з сіллю. Татари мусіли відступити назад, щоб не замочити капців.
— Меме́т!.. Нурла́!.. поможіть, люде, а то сіль підмочить… Алі! йди ж туди, — хрипів грек.
Татари заворушилися, і поки грек танцював з човном на хвилях, з нудьгою позираючи на море, сіль опинилась у безпечному місці.
Тим часом море йшло. Монотонний, ритмичний гомін хвиль перейшов у бухання. Спочатку глухе, як важке сапання, а далі сильне і коротке, як далекий постріл гармати. На небі сірим павутинням снувались хмари. Розгойдане море, вже брудне і темне, наскакувало на беріг і покривало скелі, по яких потому стікали патьоки брудної зпіненої води.
— Ге-ге!… буде буря!… — кричав Мемет до грека, — витягай на беріг човен.
— Га? що кажеш?… — хрипів грек, намагаючись перекричати шум прибою.
— Човен на беріг! — гукнув що-сили Нурла́.
Грек неспокійно закрутився і серед бризьків і рику хвиль почав розпутувати ланцюг, ув'язувати мотуззя. Алі кинувся до цепу. Татари скидали капці, закачували штани й ставали до помочі. Врешті грек підняв котвицю, і чорний баркас, підхоплений брудною хвилею, що з ніг до голови змила татар, посунув до берега. Купка зігнутих і мокрих татар з галасом витягала з моря, серед клекоту й піни, чорний баркас, немов якусь морську потвору або величезного дельфіна.
Та ось баркас ліг на піску. Його прив'язано до палі. Татари обтріпувались і важили з греком сіль.
