Я слухаю співи, яких ніхто не чує: то співає моя душа.
Завжди і всюди чую її любимий приспів.
— А ти самотний!
І ніщо не заглушить — я це знаю — ніщо не заглушить тихого співу: крізь стогін хуґи, крізь сміх весни, крізь регіт грому і плюскіт зливи — я все вчуваю:
— Самотний!.. самотний!..
Навколо люде. Блищать їх очі, тремтять їх голоси. І снує срібну нитку розум і золоту серце, хвиля життя виходить з берегів, шумить і грає — і коли до уст моїх торкається келих веселощів — я чую вже знайомий реквієм душі:
— А ти самотний!…
Я плачу. З мого серця теж ллється струмок в море людського горя. І хоч тепла рука моя простягнена для дружнього стиску там, де його треба, хоч душа моя розкрита для чужого горя, як квітка для роси, а про те… а разом з тим — я чую — встає з глибини, яке вічне прокляття:
— Ха-ха! Ти все ж самотний!..
І коли навіть біля серця мого б'ється кохаюче серце, коли дві искри злучаються в поломінь щастя, коли здається, що сфінкс розгаданий вже — і тоді навіть…
…І тоді навіть чорним клубком котиться в грудях моїх болісний й гордий покрик:
— А я… самотний!..
Снилось мені — чи ж снилося мені? — що в грудях у мене лиш половина серця.
