Йшли по дорозі чернички. Схилені голови, очі червоні, клунки на спинах, ціпки в руках. Попереду Варвара, за нею Устина, а там дві других, що рвали малину. Брели із раю у грішний світ, не стямившись, не спам'ятавшись. Так це все швидко скоїлось!.. Біда заскочила їх, як дощова хмара. Устина ще й досі тремтіла, у неї все ще стояла перед очима висока чорна матушка-ігумення: жовті мішки скачуть під злими очима, ціпок тремтить в руці, золотий хрест плигає по грудях. «Де малина?.. Пожерли!?.. Малина моя де!.. Розпутні!.. Геть звідси!..» Сестра Аркадія з пісним обличчям подає свячену водицю, просить напитись… «Геть з очей… Геть звідси!.. Всіх порозгоню… я… я…» Хлюпає вода на поміст, ціпок ходором ходить, хрест скаче на грудях і скачуть мішки під очима…
Потому хаос, щось невиразне, чого й згадати не можна… убогі клунки з убогим манаттям… тремтячі руки… сльози черничок… Слова потіхи крадькома, потай, щоб старші не бачили — і під ногами дорога, довга, ганебна… А мозок немов сокира рубає: «Пожерли? геть звідси!..» й навіть дерева шепочуть у чорних верхів'ях: «Пожерли?.. геть звідси!..».
Лиця в Устини горіли і жаль пік в грудях. Якась малина!!..
Сестра Варвара ступала твердо, уперто, — пута рвала. Зсунула брови, стисла уста і ціпком стукала в землю. Ні разу не стала, не озирнулась. Вся постать казала: далі од раю, близче до грішного світу.
Позаду — вороги. Йшли мовчки, самотні, немов стіною розділені. Навіть тіні їх нарізно пливли по дорозі.
Сестра Устина була прибита. Не мала сили
