— Сварились? — цікавиться сестра Анфиса. — Ай, грішка…
— Помирилися… Три дні мовчали… Аж сумно стало…
— На довго ж?
— А господь знає…
— Тут прочане самовара відколи просять… Чаю хотять попити…
— Самовара? Коли б сестра Секлета… Та де ж це Секлета?.. Секле-то! Секлето-о-о!..
Даремно носився той поклик по мертвому дворі, даремно бився об ліс, об стіни церковці, що тихо дрімала на сонці, вся біла, як вишня в цвіту. Ніхто не обізвався.
Потиху дзюрчала й спливала у чаші, в каплиці, живуща вода, а над нею палали свічі, як вогняні квіти.
— Сижу я, тремчу вся, — тягне своє матушка Серафима, — соромно так мені, чудно, а він нахилився і гласом таким соло-одким, таким співо-очим… Ви смієтеся? — раптом остро питає вона черничок, наморщивши чоло і вся збілівши.
— Та ні, матушко… господи!..
— Ви смієтеся… я бачу… Та ж то був инок… инок, кажу вам, чернець, а не хто… У-у! невірні, у них на думці саме лиш грішне… Марш мені зараз малину рвати!.. Геть!.. Не треба мені нікого.. нічого… У-у!..
І скинувши на послушок гнівний, болізний, як у мучениці, погляд, матушка-казначея підняла угору довгий сачок, як оборону від напасти, і пішла до каплички.
На ході вона злегка хиталася і гугнявим голосом вичитувала:
— Святії безсребрениці і чудотворці, Козьмо
